Фаза

Тривалість

Коментарі

Протофаза конфлікту

Від 1813 до 1988 року

Карабаський конфлікт має глибокі історичні передумови. В кінці 18-го століття на південному  Кавказі виникло декілька ханств, в тому числі і Карабаське, що кинули виклик впливу Оттоманської імперії. Після того як в 1813 році Російська імперія встановила контроль над регіоном, азербайджанські тюрки почали емігрувати з Карабаху, а вірменське населення горного (нагорного) Карабаху стало зростати і поступово склало більшість усього населення. Після революції 1917 року і Азербайджан, і Вірмения проголсили незалежність і в ході російської громадянської війни добивались контроля над Карабахом. В 1923 році після захоплення Кавказу більшовиками Нагорний Карабах (НК) був перетворений в автономну область в складі Азербайджанської Радянської Республіки. Хоча більшість населення Нагорного Карабаху складали вірмени він входив до складу Азербайджану, що звичайно, м’яко кажучи, не сприяло стабільності ситуації і миру між представниками різних національностей.Радянська тоталітарна система тимчасово приглушила етнічну напруженність. До 1980-х років населення НК на 75% складалося з етнічних вірмен, причому більшість азербайджанців жили в Шуші и Шушінському районі. Це створило передумови для конфлікту на етнічному грунті. В період гласності в кінці 1980-х років влада Радянського Союзу в багатьох випадках уже не могла впливати на внутрішньополітичну ситуацію в державі. З кризою тоталітарної системі і підйомом демократичних та національно-визвольних рухів загострились міжетнічні протиріччя.

Ця фаза конфлікту є початковою і характеризується закладенням основ для конфлікту, що самі по собі однак не можуть його спричинити, однак є підгрунтям для переходу до фази розвитку конфлікту.

Фаза розвитку конфлікту

Від 1988 до 1990 року

Причини, що були окреслені в попередній фазі призвели до конкретних подій в кінці 80-х років. В Нагорному Карабасі розвинувся рух за зміну його статусу. В 1988 году Верховна Рада НК проголосувала за вітділення від Азербайджану. Цей крок призвів до зростання напруженності до критичної межі, демонстрацій, закликів до збройної боротьби, гострих публікацій у пресі тощо. 

Фаза розвитку конфлікту характеризується здійсненням реальних дій, підгрунтя для яких було створено на протофазі. На цій стадії конфлікту збройних зіткнень ще немає однак конфлікт уже існує і має стійку тенденцію до розвитку:  рух за незалежність НК і ініціювання ВР Нагорного Карабаху процедури відділення від Азербайджану призвели до гострих суперечок в НК.

Фаза кризи

Від 1990- до 1994 року

Початком фази кризи можна вважати збройні сутички між конфліктуючими сторонами, що розпочалися в 1990 році. Після спалахів насилля в НК, Баку і Сумгаїті Москва ввела в НК надзвичайний стан. В квітні 1991 року азербайджанська міліця і радянські війска нанесли удари по вірменським напіввійськовим формуванням, що діяли в НК. Однак у вересні 1, так як Радянський Союз розпався, Москва заявила, що більше не буде підтримувати військову акцію Азербайджану в НК. В жовтні 1991 року на референдумі в Нагорному Карабасі була схвалена незалежність. Після виводу радянських війск масштаби насилля різко зросли. В ході боїв з 1992 по 1994 роки було вбито більше 30 000 чоловік. З просуненням вірменських і карабаських війск сотні тисяч азербайджанців втікали в інші райони Азербайджану. В 1993 році Рада Безпеки ООН приняла резолюції с закликами до припинення бойових дій, забезпечення доступу представників міжнародних організацій для надання гуманітарної допомоги. Однак бої продовжувались до 1994 року.

Фаза кризи характеризується наявністю серйозного збройного конфлікту, що призвів до тисяч людський жертв, появи багатьох біженців, великими матеріальними втратами. На цій фазі ворогуючі сторони без намагання йти на компроміс взялися до зброї. Таким чином ця фаза стала найгострішою протягом усього конфлікту. Виходу з конфлікту не простежується.  

Фаза розв’язання конфлікту

Від 1994 до 2001 рокуі далі.

Травень 1994 року можна вважати датою припинення вогню з обох боків, адже саме 12 травня 1994 року завдяки посередницькій діяльності Росії між Азербайджаном, Нагорним Карабахом і Вірменією було підписано мирну угоду – перший етап фази розв’язання. С цього моменту в НК і навколо нього не стріляють. Однак конфлікт нікуди не зник, суперечки між сторонами та спірні питання  врегульовано не було. Примиренню вірмен і азербайджанців з цього часу намагались допомогти Рада безпеки ООН, ОБСЄ, СНД, Рада Європи, Росія, США, Україна, Іран, Турція, Казахстан. Однак до остаточного вирішення справа так і не дійшла. В останні роки представники Мінської групи (складається з представників країн ОБСЄ) практично не вносили своїх пропозицій. Це ж стосується діючих сторін конфлікту – Вірменії, Азербайджану і Нагорного Карабаху. Їх дільність в основному полягала в налаштуванні посередників проти своїх оппонентів. Категоричність і безкомпромісність президентів Алієва і Кочаряна, їх небажання йти на поступки фактично завели переговори у глухий кут.

Відсутність збройного конфлікту пояснюється не примиренням сторін, а їх небажанням здійснювати військові дії.

Для розуміння суті цієї фази необхідно дослідити позиції сторін, виявити у чому вони розходяться, чому конфлікт досі не був вирішений

Нагорний Карабах

Позиція Нагорного Карабаху заснована на тому, що Азербайджан при будь-якому керівництві проводив політику геноцида по відношенню до карабаських вірмен. В силу цього вірменська більшість НК і керівництво НКР вважає неможливим знаходження НК в складі Азербайджанської Республіки. На переговорах представники НКР спираются на те, що проголошена в 1991 р. Нагорно-Карабаська республіка створена відповідно до  законодавства СРСР і норм міжнародного права. Вони вважають, що нав’язанна Азербайджаном війна була захисною для НК, а теперішнє перемир’я є результатом баланса, при якому обмеженність потенціалу НКР компенсується зручною для НК лінією оборони, коммунікаціями тощо, що дозволяє ефективно здійснювати оборону республіки. Крім того, території, що контролюються НКР цілком влаштовують Степанакерт (а окрім безпосередньо Нагорного Карабаху це ще 9% території Азербайджану). Подальше розростання площі призведе до збільшення кордону з Азербайджаном, що було б уже небезпечно. Тому НКР не ініціює відновлення збройного конфлікту.

С позицій НКР, центральним питанням врегулировання конфлікту є питання статусу: НКР існує де-факто, хоча і не визнана де-юре. Однак суттєвим недоліком для НК є загальна підтримка Азербайджану світовим співтовариством, що не дозволяє вирішити питання у сприятливий для НКР бік.

Азербайджан

Офіційна позиція Азербайджану полягає в тому, що конфлікт, який почався в 1988 році, став результатом військової агресії, яку здійснила Вірменія проти Азербайджану з метою відторгнення частини азербайджанської території – Нагорного Карабаху і приєднання його до Вірмении. В результаті конфлікту, захоплено 15 відсотків території Азербайджану, а біженцями стали 700 тисяч азербайджанців. Азербайджан, маючи недостатньо боєздатну армію віддає перевагу боротьбі на дипломатичному фронті, де його позиції безсумнівно міцніше ніж позиції противників. Тому ця сторона конфлікту не ініціює відновлення бойових  дій.    

В цьому конфлікті Азербайджан має такий суттєвий козир як нафта. Саме зацікавленість в доступі до азербайджанської нафти спонукає найбільш могутні держави, насамперед США, підтримувати Азербайджан у цьому конфлікті. Баку прагне використати це, однак реальні дивіденди у вигляді повернення територій отримати поки не вдалося. Загалом Азербайджан у цьому конфлікті підтриують США та Турція – держави, що мають великий вплив у регіоні.

Вірменія

Вірменія також не зацікавлена в участі у збройному конфлікті, тому що це неминуче призведе до міжнародної ізоляції країни, а також значних матеріальних витрат.

Основою офіційної позиції Республіки Вірменія є згода  з тими принципами і рішеннями політичного врегулювання, що вигідні НК, бо в питанні самовизначення саме НК і Азербайджан є основними сторонами конфлікту. РА не визнає НК частиною території Азербайджанської Республіки, але і не визнала НК офіційно. На думку керівництва, Вірменія має бути одним з гарантів безпеки НК; вона не буде в стороні, якщо Азербайджан спробує почати бойові дії проти НК з метою знищення місцевого населення. Діаспора активно бере участь в організації матеріально-фінансової допомоги НКР і намагається вплинути на позицію правлячих кіл США. На міжнародному рівні беззаперечну підтримку Вірменії висловлює лише Іран, в той час як Росія, Грузія і Україна зацікавлені у впливі і на Вірменію і на Азербайджан балансують, не віддаючи перевагу жодній стороні.. Тобто головним козирем Вірменії є її закордонна (насамперед американська) діаспора, а мінусом – велика зацікавленість Заходу і Росії у добрих стосунках з Азербайджаном для доступу до його природних ресурсів. 

 В 2001 конфлікт перейшов на другий етап фази розв’язання - на зустрічі в Кі-Уесті (штат Флорида) були закладені перші реальні основи до розв’язання конфлікту навколо Нагорного Карабаху. Ці переговори були ініційовані США (головним чином), Францією і Росією, а також членами Мінської групи (11 держав ОБСЄ). У них взяли участь президенти Вірменії і Азербайджану – Кочарян і Алієв, а також американський президент Джордж Буш. На думку учасників ця зустріч виявилася досить продуктивною, були досягнуті певні домовленності щодо  розв’язання конфлікту (їх конкретний зміст не розголошується). Усі учасники переговорів зійшлися у думці, що подібні переговори мають перспективу і повинні продовжуватись.      

Отже зараз конфлікт знаходиться на  стадіїї розв’язання. Цей етап характеризується тенденцією  до зрушень у бік зближення позицій сторін. Ситуація однак нестабільна і невизначена, а до остаточного розв’язання конфлікту ще дуже далеко.