Слабінський Андрій

Проблемна група "Світові конфлікти"

Проблематика миротворчості, конкретніше — проблематика підготовки і використання миротворчих сил у загальноцивілізаційних інтересах, як свідчать події кількох останніх десятиріч, набуває дедалі більшого поширення у суспільній свідомості по суті всіх країн сучасності. Миротворчі сили — це загальна назва суб'єктів світової та регіональної політики, діяльність яких спрямована на зміцнення миру і безпеки, ліквідацію або обмеження міждержавних, міжетнічних, міжконфесійних та ін. конфліктів і суперечностей, на демілітаризацію суспільної свідомості. Найвпливовішими миротворчими силами сучасності, як свідчить військово-політична практика, є спеціалізовані структури ООН — місії спостерігачів і збройні сили по підтриманню миру, що виконують визначені Генеральною Асамблеєю або Радою Безпеки Організації заходи і дії, спрямовані на підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки. Головною формою виконання ними своїх функціональних обов'язків є операції щодо підтримання миру (ОПМ), які отримують безпосередній вираз у вигляді демонстрацій, блокад, територіального розведення ворогуючих сторін, заходів силового встановлення миру та у деяких інших видах активності повітряних, морських і сухопутних сил держав-членів ООН, що надали у розпорядження Ради Безпеки відповідно до особливих угод необхідні збройні формування, допомогу і засоби обслуговування, в тому числі право проходу через свою територію. Порядок використання від імені ООН збройних сил і військових спостерігачів, які надійшли у її розпорядження, визначаються главою VII Статуту Організації. Складниками передбаченої Статутом концепції колективної безпеки є обов'язковість узгоджених дій держав-постійних членів Ради Безпеки при використанні сили від імені ООН, згода держав у разі проведення ОПМ на розміщення збройних сил на їх території, комплектування військових підрозділів і місій спостерігачів не на основі індивідуального набору військовослужбовців, а з-поміж контингентів збройних сил держав-членів ООН.

Практика реалізації миротворчих операцій у різних регіонах планети дозволяє визначити систему загальних принципів, яких «блакитні шоломи» повинні дотримуватись в ході безпосереднього виконання своїх обов'язків. До них доцільно віднести:

• чітко сформульовані загальне політичне завдання та мандат;
• точні вказівки та політичний контроль організації, що надала мандат;
• згода країни, на території якої розгортається миротворча місія (якщо у країні відсутній законний уряд або його внутрішньополітичні можливості значно обмежені, необхідно враховувати міркування сил, що фактично здійснюють контроль території і влади);
• оптимальна кількість держав, що залучаються для проведення операції;
• гнучке політичне керівництво, можливість коригувати мандат у випадку змін політичної обстановки або політична інтерпретація мандата, що надає змогу адаптувати військові цілі до подій, що відбуваються фактично;
• чіткі, зрозумілі правила застосування військової сили, які одночасно враховують і ситуацію у регіоні, і завдання миротворчої місії з можливістю адаптації останньої до швидкоплинних змін військово-політичної обстановки.

Враховуючи геополітичне становище в Європі і світі на момент розпаду світової соціалістичної системи, а також власні військово-політичні можливості, Україна не могла не відреагувати на підвищення «політичного попиту» світової співдружності держав на кваліфіковані миротворчі сили. Згідно з Постановами Верховної Ради та у відповідності із статтею 2 Закону України «Про Збройні Сили України» українські підрозділи, починаючи з липня 1992 р., приймають участь у реалізації миротворчих операцій у кількох регіонах планети на постійній основі, при цьому центром реалізації миротворчих можливостей держави обґрунтовано вважається територія колишньої СФРЮ. Нагадаємо, що політична криза у екс-соціалістичній Югославській Федерації, криза, яка набула численних військових вимірів в ході посилення дезінтеграційних процесів на Балканах, розпочалася у 1990 - 91-х рр. після виходу із складу федеративного державного утворення Словенії, Хорватії, Македонії, Боснії і Герцеговини та наступного утворення Сербією та Чорногорією Союзної Республіки Югославії (СРЮ).

З метою уникнення жертв серед цивільного населення та сприяння політичному урегулюванню конфлікту Рада Безпеки ООН 21 лютого 1992 р. прийняла резолюцію № 743 про створення миротворчих сил ООН з охорони на території колишніх югославських республік загальною чисельністю близько 50 тис. осіб.

Постанови Верховної Ради України «Про участь батальйону Збройних Сил України в миротворчих силах Об'єднаних Націй у зонах конфліктів на території колишньої Югославії» від З липня 1992 р. та «Про збільшення чисельності батальйону Збройних Сил України в Миротворчих Силах ООН на території колишньої Югославії та надсилку групи військових спостерігачів» від 19 листопада 1993 р. створили правову основу для формування українського контингенту миротворчих сил у складі 1220 військовослужбовців, який складався з двох окремих спеціальних батальйонів (60 осіб та 240 осіб), групи офіцерів штабних структур миротворчих сил ООН (оперативна група у складі 63 осіб), підрозділу військової поліції (20 осіб) та групи військових спостерігачів ООН (10 офіцерів). Перед українськими підрозділами було поставлено наступні завдання:

• охорона та забезпечення безпеки району розташування;
• супроводження конвоїв з гуманітарною допомогою цивільному населенню;
• забезпечення ремонту системи електро- і водопостачання міста;
• патрулювання зони, вільної від важкої зброї ворогуючих сторін;
• проведення операцій по роз'єднанню конфліктуючих сторін в окремих районах.

Відповідно до запиту Секретаріату ООН та на підставі Директиви Міністра оборони України від 17 травня 1995 р. було сформовано 15-й окремий спеціальний вертолітний загін у складі 5 вертольотів, 110 військовослужбовців, відповідної техніки і озброєння, який був відправлений на територію Хорватії 29 червня 1995 р.

Станом на 1 липня 1995 р. чисельність особового складу українського контингенту миротворчих сил ООН у колишній СФРЮ досягла максимального значення — 1293 військовослужбовців. У вересні-грудні того ж року відбулося скорочення загальної кількості миротворчих підрозділів під прапором України, скорочення посад штабних офіцерів, військових поліцейських та військових спостерігачів. 20 грудня 1995 р. миротворчі сили ООН завершили виконання миротворчої місії у колишній Югославії.

У грудні 1995 р. у США були підписані Дейтонські угоди по підтриманню миру на території колишньої СФРЮ Силами виконання угоди, представленими військовим контингентом держав-членів НАТО, що було визначено резолюцією Ради Безпеки ООН № 1031 від 15 грудня 1995 р. 29 грудня Уряд України прийняв Постанову про залучення до складу Сил виконання угоди 240-й особливий батальйон українських миротворців. У січні 1996 р. представниками НАТО була проведена сертифікація 240 осіб, після якої (23 лютого 1996 р.) батальйон було перепідпорядковано Силам виконання угоди в Боснії і Герцеговині під егідою НАТО. Фактично з даного моменту українські військовослужбовці і їх колеги, що представляли НАТО, утворили єдину командно-штабну систему, спрямовану на виконання спільних миротворчих зусиль. Або: відбулося «класичне» для постсоціалістичної України використання обмежених військових можливостей держави з метою налагодження і оптимізації макросистеми узгоджених і збалансованих з Брюсселем військово-політичних контактів. Стосовно національного варіанту військової могутності остання обставина засвідчила цілеспрямоване використання державотворчою елітою політичного потенціалу військової могутності з метою компенсації загального стану її недосконалості і асиметричності на перехідному етапі суспільно-політичного розвитку України.

Посилюючи актуальність миротворчих зусиль України, які повинні були набути глобальних вимірів, додамо, що Балканський півострів не вичерпував миротворчих зусиль держави. У середині 1990-х рр. паралельним напрямком діяльності «голубих шоломів» з українською символікою стала Екваторіальна Африка: 16 січня 1996 р. Верховна Рада у відповідності із запитом Секретаріату ООН прийняла Постанову «Про надання до місії ООН в Анголі інженерно-мостового підрозділу чисельністю 200 осіб», а вже 17 січня до місії ООН в Анголі було відправлено 5 військовослужбовців Збройних Сил України військовими спостерігачами Організації. Практичне виконання Постанови у повному обсязі розпочалося через два місяці: 16 березня 1996р. в Луанду прибула 901-а окрема понтонно-мостова рота чисельністю 200 осіб, 31 березня до Анголи було відправлено ще 9 військовослужбовців ЗС України на посади штабних офіцерів місії ООН. Виведення 901 опмр з технікою і озброєнням до України було здійснено з 20 по 23 грудня 1996 р. у зв'язку із закінченням мандату її діяльності у Анголі.

Нестійкість ситуації на Балканах, продовження громадянського протистояння на території колишньої Югославії вимагали подальшого втручання міжнародної спільноти. 25 березня 1996 р. Верховна Рада України прийняла Постанову «Про участь миротворчих сил України у Східній Славонії», у відповідності з якою на цю територію колишньої Югославії було відправлено 17-ту вертольотну ескадрилью (150 осіб, 6 вертольотів), 8-му вертольотну ескадрилью (125 осіб, 10 вертольотів), 70-ту окрему танкову роту (160 осіб, 10 танків). 28 жовтня у Східну Славонію було додатково відправлено 64-ту окрему спеціальну механізовану роту чисельністю 105 військовослужбовців і 20 автомобілів. Значна частина із перелічених підрозділів після виконання покладених на них завдань до кінця року була виведена на територію України і розформована, деякі продовжили виконання миротворчих функцій до середини 1997 р., що визначалось Резолюцією Ради Безпеки ООН від 16 жовтня 1997р. про скорочення миротворчих підрозділів і штабних офіцерів при місії ООН у Східній Славонії. Згідно з рішенням Верховного Головнокомандувача Об'єднаними Збройними Силами НАТО у Європі 240 осіб миротворчих сил України було передислоковано із м. Сараєва в м. Мостар (Боснія і Герцеговина).

У листопаді-грудні 1999р. 240-й окремий спеціальний батальйон Збройних Сил України був передислокований в Україну. Рішення щодо повернення Укрбату на Батьківщину було прийняте у зв'язку з досягненням достатньої стабільності у Боснії і Герцеговині та скороченням багатонаціональних сил КФОР з 30 до 20 тисяч військовослужбовців. За останні півроку в зоні відповідальності Укрбату не було зафіксовано жодної міжнаціональної сутички, тривало відновлення населених пунктів. Свою миротворчу місію у цій балканській країні 240-й осіб виконав повністю.

Дії українського миротворчого контингенту в Косовому, започатковані у 1999 р., являють собою не лише нову сторінку зовнішньополітичної (в тому числі силової) активності України. Формування і використання KFOR за участю Києва — додаткова можливість коригування військової могутності держави у відповідності із останніми акцентами європейської геополітики. Хронологія залучення України у миротворчу діяльність в Косово виглядає наступним чином:

• в аеропорту столиці Македонії Скоп'є миротворці з українською символікою приземлились 22 серпня.
• У вересні 14-й окремий вертолітний загін приступив до виконання бойових завдань, поставлених командуванням КРОК.
• 19 листопада 37-ма окрема спеціальна рота українських миротворців була передислокована на базу Вопгізіееі на територію Косова
• 10 грудня формування нового миротворчого контингенту під прапором України в американському секторі безпеки і відповідальності було завершене.

Обов'язками українських авіаторів стало перевезення американських і європейських урядовців, представників косовської влади, розвідувальних груп, а також перевезення гуманітарних вантажів у віддалені райони.

Міжнародне врегулювання косовської проблеми зафіксувало й істотний недолік українських силових структур. Міжнародна поліція ООН (UNMIK), склад якої нараховує 1800 чоловік з 42 країн з перспективою збільшення Їх кількості до 4800, у мінімальній мірі представлений українськими міліціонерами, яких на початок 2000 р. налічувалось лише близько тридцяти. Головною причиною недоукомплектованості UNMIK представниками України є незадовільне володіння англійською мовою абсолютною більшістю українського офіцерського корпусу безвідносно до відомчої належності.

Повертаючись у політико-правову площину проблеми варто також звернути увагу на полярне поциціювання вищих гілок влади в Україні з приводу косовських подій.

Хронологічно реакція українських владних органів на балканські події виглядала наступним чином.

24 березня Президент України, перебуваючи з офіційним державним візитом у Швеції, заявив, що Україна виступає за мирне урегулювання конфлікту у Косово і визнає застосування бомбових ударів лише у випадку їх легалізації рішенням Ради Безпеки ООН: “Те, що бомбові удари НАТО могли розпочатися без відповідного рішення Ради Безпеки..., ставить під сумнів авторитет  цієї  організації   (РБ  ООН)  як  міжнародного  миротворця”. 25 березня  Л.Кучма  у  телефонній   розмові  з  Прем’єр-міністром  Канади Ж.-Л.Кретьєном обговорив можливість посередницької участі України в урегулюванні балканського конфлікту. Одночасно Президент України відкинув припущення щодо відновлення у Європі нової “лінії розколу” і автоматичного віднесення України до “буферної зони” між Заходом і Російською Федерацією, яка рішуче засудила ініційовану НАТО військову кампанію проти Сербії. Одночасно міністри закордонних справ України і Росії Б.Тарасюк та І.Іванов оприлюднили спільну позицію очолюваних ними зовнішньополітичних відомств щодо негайного припинення бомбардувань Югославії, поновлення переговорного процесу і розв’язання проблеми Косово політичним шляхом. При цьому Б.Тарасюк повідомив, що Україна продовжуватиме співробітництво з НАТО.

Проте не менш значним, а в окремих моментах і більш резонансним фрагментом політичної реакції України на події в СРЮ стала позиція українського парламенту. 24 березня Верховна Рада України 278 голосами прийняла узгоджений варіант заяви щодо агресивних дій альянсу. Верховна Рада “розцінює ці дії НАТО як агресію проти суверенної держави, що можуть призвести до ескалації великомасштабного військового конфлікту”. Український парламент закликав всі сторони конфлікту вжити максимальних заходів до продовження миротворчого процесу, а також поставив вимогу перед керівництвом НАТО і США відмовитися від використання військової сили для розв’язання проблеми Косово, що є внутрішньою справою Республіки Югославії. В цей же день 241 народний депутат України проголосував за постанову парламенту, яка запропонувала Кабінетові міністрів України внести на розгляд Верховної Ради законопроект про скасування рішень та денонсацію зобов’язань України щодо її статусу як без’ядерної держави. При обговоренні заяви та постанови представники лівих партій (насамперед, комуністи і прогресивні соціалісти) наполягали взагалі розірвати дипломатичні й економічні відносини зі США та в разі потреби надати Югославії військову допомогу.

26 березня Міністр закордонних справ України Б.Тарасюк, виступаючи з трибуни Верховної Ради, вкотре підтвердив, що Україна не ставить за мету приєднання до НАТО, але “нині найбільш політично виваженим для нашої держави рішенням є співробітництво з альянсом, приєднання України до організації “Партнерство заради миру” та підписання документа про особливе партнерство з НАТО”. Аналогічну позицію на цьому ж засіданні парламенту обстоювали Міністр оборони України О.Кузьмук та Секретар Ради національної безпеки і оборони при Президентові України В.Горбулін . Протилежність суджень і взаємовиключеність позицій представників верхнього ешелону влади України щодо ставлення до НАТО в умовах війни на Балканах не могли не зафіксувати національні мас-медіа, що в умовах функціонування глобальних інформаційних систем негативно впливає на міжнародний авторитет Української держави: “...Ніщо не змогло б так сконсолідувати ліве крило українського парламенту, як це зробили непродумані, поспішні дії США і НАТО. Прихильники розвитку співробітництва з цим потужним альянсом опинились у невиправдано принизливому становищі. Депутати ... вимагали відставки міністрів закордонних справ і оборони, секретаря Ради національної безпеки та оборони, відкликання послів, припинення будь-яких навчань за участю НАТО на території України, закликали Президента відмінити державну програму співробітництва з альянсом і  навіть відмовитися від без’ядерного статусу”. Розвиваючи агітаційно-пропагандистські традиції минулого, ліві видання України окрім загального осуду антисербських дій НАТО запропонували читацькому загалу нове розшифрування абревіатури альянсу, яке вони запозичили у найновішій публіцистиці Сполучених Штатів: НАТО - Нова Американська Терористична Організація (New American Terrorist Organization).

Продовжуючи тему посилення зовнішньополітичної активності України у зв’язку з подіями на Балканах, зазначимо, що 28 березня Міністр закордонних справ України Б.Тарасюк та Міністр оборони України О.Кузьмук зустрілися в Белграді з Президентом Югославії С.Мілошевичем. Міністри повідомили югославську сторону про ініціативу Києва виступити посередником у процесі врегулювання косовської кризи, пошуку взаємоприйнятих компромісів, відновлення мирного діалогу всіх зацікавлених сторін. Підкреслимо, що це була перша закордонна делегація, яка відвідала СРЮ з пакетом миротворчих ініціатив.

Антивоєнна полеміка в Україні, принциповим моментом якої стало подальше коригування про- або ж антинатовських позицій української державотворчої еліти, особливо загострилася в останній декаді другого місяця бойових дій на Балканах. 23-26 квітня відбулася робоча поїздка Президента України до Сполучених Штатів, приурочена, як було показано вище, до 50-річчя Північноатлантичного альянсу. Однією із ключових цілей візиту до Вашингтону українська делегація вважала оприлюднення перед главами держав і урядів 42-х країн світу, що прибули до США, запропонованої Києвом програми послідовного подолання кризи у Косово - ініціативи, яку послідовно відстоювала вертикаль президентської влади в Україні протягом всього періоду кризи у СРЮ. Політично важливим моментом перебування української делегації за океаном став самміт Україна-НАТО (єдиний для 23-х країн-нечленів альянсу, чиї делегації відвідали Вашингтон), в ході якого глави держав і урядів країн НАТО підтвердили свою підтримку незалежності, територіальної цілісності та демократичного напрямку розвитку України як ключових факторів стабільності і безпеки в Центральній та Східній Європі і на континенті у цілому. Обговорення ситуації навколо Косово, за поглядами української сторони, засвідчило, що врегулювати конфлікт можливо лише об’єднаними зусиллями всіх зацікавлених сторін.

Проте вищезазначені дії української делегації на чолі з Президентом, сукупність яких логічно продовжувала кількарічну лінію вертикалі виконавчої влади на використання політичних можливостей Заходу з метою посилення військової (національної) безпеки України, мали протилежну за змістом передмову безпосередньо у Києві. 23 квітня Верховна Рада України більшістю голосів прийняла Постанову “Щодо відносин України і Організації Північноатлантичного договору (НАТО)”, яка стала своєрідним підсумком парламентських діалогів з приводу антисербських акцій альянсу. Постанова констатує фактичне відсторонення парламенту від формування курсу на співробітництво із системами регіональної, загальноєвропейської і універсальної безпеки, в тому числі і з блоком НАТО: “На розгляд Верховної Ради України не подавалися основоположні документи, що визначають зміст і створюють договірно-правову основу відносин так званого “особливого партнерства” України з НАТО, зокрема Рамковий документ Програми НАТО “Партнерство заради миру” (8 лютого 1994 року, м. Київ), Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору (9 липня 1997 року, м. Мадрид), Меморандум про взаєморозуміння між Урядом України і НАТО щодо заснування Центру інформації та документації НАТО в Україні (7 травня 1997 року, м. Київ) та щодо призначення офіцерів зв’язку НАТО в Україні (9 грудня 1998 року, м. Брюссель). Не була подана на розгляд Верховної Ради України і Державна програма співробітництва України з Організацією Північноатлантичного договору (НАТО) на період до 2001 року, яка затверджена Указом Президента України від 4 листопада 1998 року. Відсутнє фінансово-економічне обґрунтування витрат на виконання зобов’язань, що випливають з цієї Програми...” . Постанова зазначає, що у рамках угод про співробітництво з НАТО на території України регулярно проводяться військові навчання за участю підрозділів збройних сил інших держав, проте на порушення Конституції України рішення про їх допуск на територію України на схвалення Верховною Радою не вносилось. Дії державних органів України, орієнтованих на активне військово-політичне співробітництво з альянсом, Постанова кваліфікує як “нав´язувана певними силами однобічна орієнтація на повномасштабну інтеграцію України в НАТО, намагання втягти її до цього альянсу, що є військово-політичним блоком”. Відповідно, це “негативно сприймається значною частиною населення країни, ускладнює відносини з членами Співдружності Незалежних Держав, передусім з нашими найближчими сусідами - Російською Федерацією і Білоруссю”. Постанова акцентує увагу на масованих бомбардуваннях військами НАТО Союзної Республіки Югославії, що однозначно засвідчує: “Організація Північноатлантичного договору є агресивним військовим блоком, керівництво якого привласнило право чинити суд і розправу над будь-якою суверенною державою, не рахуючись ні зі Статутом Організації Об’єднаних Націй, ні з нормами міжнародного права і людської моралі”. Парламент України вважає вкрай небезпечними для справи міжнародного миру і безпеки людства наміри керівництва НАТО розширити сферу можливих силових дій альянсу за межі територій країн - його членів та здійснення будь-яких силових акцій НАТО без мандату Ради Безпеки ООН. Один із пунктів Постанови відрізняється не тільки підвищеною категоричністю, але й значним політичним підтекстом: “З огляду на агресивний характер нової доктрини і практичних дій Організації Північноатлантичного договору вважати за необхідне розглянути питання про характер усього комплексу відносин України з НАТО”.

Голова Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони Г.Крючков, продовжуючи обговорення загальних проблем відносин України з НАТО, звертає увагу на наступні обставини:

1. Президент, а також підпорядковані безпосередньо йому зовнішньополітичне та інші відомства, нерахуючись з парламентом, усупереч волі переважної більшості нашого народу, нав’язали Україні односторонню, фактично прозахідну, пронатовську орієнтацію, несумісну з її нейтральним, позаблоковим статусом, тоді як численні дослідження соціологів свідчать, що за приєднання до НАТО виступають не більш як 30% населення України;
2. Затверджена Президентом Державна програма співробітництва України з Північноатлантичним альянсом, яку було приховано від української громадськості, “фактично спрямована на великомасштабну, прискорену підготовку України до вступу в НАТО як повноправного члена”, свідченням чого є проголошення стратегічною метою України її повномасштабної інтеграції до європейських і євроатлантичних структур та повноправної участі у системі західноєвропейської безпеки. Додатковим аргументом на користь такого висновку є найближче завдання України: “вивчення досвіду держав Центральної і Східної Європи до вступу в НАТО, участь у субрегіональних і загальноєвропейських проектах і програмах співробітництва, що відкриваються для майбутніх членів НАТО”;
3. Нав’язана Україні після проголошення її незалежності відмова від тактичної ядерної зброї “фактично зробила нашу країну беззахисною перед серйозною військовою небезпекою, завдала тяжкого удару по безпеці нашої країни”.

Таким чином, два підходи до подальшого діалогу українських владних структур з Північноатлантичним оборонним альянсом - реальність сучасної України, реальність, яка, відбиваючи макросоціальні орієнтації і процеси, одночасно загрожує конфліктом “гілок влади” у державі, але й вимагає їх конструктивної співпраці у пошуку компромісного рішення назрілих зовнішньополітичних проблем.  На наш погляд, оптимізація взаємовідносин України і НАТО - далеко не вичерпаний процес, продовження якого у наступних десятиріччях залишається “гарантованим” сценарієм європейського самовизначення України. При цьому внутрішньополітичні чинники розвитку держави, особливості ротації і еволюції владних структур в Україні істотно впливатимуть на “архітектуру” мосту Київ-Брюссель, що може  означати як імовірність його спрощення до “пішохідної” моделі, так і можливість його подальшого якісного удосконалення у важкому “транспортному” варіанті.

Повертаючись до проблем миротворчості можна надати загальний перелік участі українських миротворців у виконанні завдань ООН виглядає наступним чином:

Миротворчі операції ООН за участю України (1994-1999 рр.)

У якості проміжного висновку наведемо думку В. Гречанінова (у 1998 р. — керівника групи військових експертів Українського центру економічних і політичних досліджень):

«Виходячи з чисельності своїх миротворчих контингентів, вона (Україна) входить у число перших 20—30 країн серед більш як 80 держав-учасниць миротворчості».

Висновок-доповнення: «Участь підрозділів Збройних Сил України в миротворчих операціях під егідою ООН та ОБСЄ є доцільною та корисною, оскільки надає можливість ознайомитися з досвідом інших держав у галузі оборонного планування та реформування збройних сил; набути досвіду спільних дій з силами НАТО та партнерів у ході миротворчих операцій; підвищити міжнародний авторитет Збройних Сил України; сприяти зміцненню миру та стабільності в Європі». Додамо: миротворча діяльність військового контингенту України дозволяє акумулювати досвід врегулювання збройних конфліктів, ознайомлюватись з досвідом організації та дій армій інших держав, набувати практичних навичок в бойових умовах, сприяти зміцненню взаємовідносин між військовослужбовцями різних країн, створюючи своєрідний клімат довіри та військового братерства (У Сараєво проведення миротворчих операцій одночасно покладалось на військовиків України, Канади, Норвегії, Росії, Франції, Єгипту). Не останнім наслідком балканських подій стало поступове накопичення в Україні впродовж 1990-х рр. 10-тисячного контингенту екс-миротворців, унікальність реального бойового досвіду яких може бути ефективно використана державою у майбутньому.

Узагальнюючи інформацію згідно з Постановами Верховної Ради України та керуючись ст. 2 Закону України "Про Збройні Сили України" станом на 2001 р, близько 1600 військовослужбовців Збройних Сил України приймали участь у десяти миротворчих місіях:

1. Згідно з Указом Президента України від 20 червня 2000 р. та Законом України від 22 червня 2000 р., з 22 липня 2000 р. 3-й окремий інженерний батальйон Збройних Сил України - чисельністю 650 осіб виконує завдання у складі Місії ООН у Лівані.
2. Згідно з Указом Президента України від 8 грудня 2000 р. та Законом України від 14 грудня 2000 р., з 21 грудня 2000 р. 4-й окремий ремонтно-відновлювальний батальйон Збройних Сил України - чисельністю 524 особи, з 12 березня 2001 р. - 20-й окремий вертолітний загін Збройних Сил України чисельністю 110 осіб та штабні офіцери чисельністю 5 осіб виконують завдання Місії ООН у Сьєрра-Леоне.
3. Згідно з Указом Президента України від 14 липня 1999 р. та Законом України від 16 липня 1999 р., з 1 вересня 1999 р. Український миротворчий контингент у складі 271 особи виконує завдання у складі сил КФОР у Міжнародних силах з підтримки миру в Косово, СРЮ (КФОР).
4. На підставі одеських домовленостей від 20 березня 1998 р., відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 23 жовтня 1998 р., розпорядження Кабінету Міністрів України від 14 березня 1999 р., спільного наказу Міністра оборони України та Міністра закордонних справ України від 4 серпня 1999 р, 10 українських військових спостерігачів беруть участь у врегулюванні наслідків конфлікту у Придністровському регіоні Республіки Молдова.
5. Згідно з Указом Президента України від 8 грудня 2000 р., 6 військових спостерігачів виконують завдання Місії ООН у Ефіопії та Еритреї.
6. Згідно з Указом Президента України від 20 червня 2000 р. та Законом України від 22 червня 2000 р,, 4 військові спостерігачі виконують завдання у складі Місії ООН у Демократичній Республиці Конго (ДРК).
7. Згідно з Указом Президента України від 17 серпня 2000 р,, З військових спостерігачі виконують завдання Місії ООН ОБСЄ у Грузії.
8. Місія ООН у Косово. Україна представлена офіцером зв'язку у складі міжнародної групи офіцерів зв'язку.
9. Місія ООН на півострові Превлака, Хорватія. Розгорнута у січні 1996 р. Україна представлена одним військовим спостерігачем.
10. Спеціальна Місія ООН в Афганістані. До складу цієї Місії входить один військовий радник від Збройних Сил України.

Аналізуючи наявну інформацію про якість виконання українськими миротворцями протягом 1990-х рр. покладених на них завдань, можливо сформулювати додатковий висновок не лише про політичну доцільність і виправданість участі України у подібних силових акціях, але й про професійну відповідність навичок і вмінь українських військовослужбовців загальносвітовим стандартам досягнення необхідного результату у миротворчих ситуаціях.

Відповідність дій українського миротворчого контингенту на території колишньої СФРЮ вимогам ООН

Додамо, що діяльність українських «блакитних шоломів» на Балканах відбила принципову особливість сутнісного ускладнення миротворчих операцій сучасності: від спостереження за обстановкою в зоні конфлікту і посередницьких дій збройних представників ООН, що було властиво 1950—80-м рр., такі операції із виключно військових трансформувались в полі-функціональні, їх метою стало вирішення набагато більшого кола проблем, а механізмом безпосереднього втілення — залучення кількатисячних контингентів військових і цивільних фахівців для урегулювання кризової ситуації.

На наш погляд, у майбутньому Україна докладе подальших (і значних) зусиль для зміцнення власного політичного авторитету як держави, здатної до виконання складних миротворчих завдань світового співтовариства. Показовим наголосом у формулюванні такого висновку стала заява Міністра оборони України, який недвозначно підкреслив, що Київ вже не погоджується на виконання «другорядних» миротворчих заходів. Зокрема, Україною були відхилені дві пропозиції стосовно подальшого використання 240-го осб, який у грудні 1999 р. закінчив місію у Боснії і Герцеговині. Військово-політичне керівництво держави не погодилось на його участь у проведенні миротворчих місій у Сьєрра-Леоне і у Східному Тиморі. Перше рішення, за словами Міністра оборони, пов'язане з відсутністю в української сторони часу на якісну підготовку операції, друге — з великою віддаленістю від України Індонезійського архіпелагу і незвично жарким кліматом у регіоні.

Окремим напрямком аналізу миротворчої діяльності України слід вважати її дозовану участь у здійсненні колективних миротворчих програм країнами СНД. Необхідність міжнародного регулювання конфліктів на пострадянському політичному просторі не потребує розгорнутих коментарів: конфлікт у Таджикистані забрав життя більш ніж у 40 тис. чоловік, у Нагірному Карабасі і Абхазії — по 20 тис., у Південній Осетії і Придністров'ї — по 10 тис. Неурегульованість згаданих конфліктів продовжує збільшувати кількість їх жертв навіть в умовах вимушеного припинення вогню: «Такий індикатор не просто ставить пострадянські конфлікти в один ряд із приблизно 30-ма найбільшими збройними конфліктами, що мали місце на рубежі 80—90 років XX ст., а через їхню підвищену інтенсивність (приблизно 15% збройних конфліктів на 6% населення) дає підстави вважати територію СНД одним з найзначніших вузлів небезпеки і нестабільності у світі». Усвідомлюючи свою відповідальність за подальший розвиток подій, 20 березня 1992 р. у Києві на нараді вищих керівників держав-учасниць Співдружності була підписана Угода про Групи військових спостерігачів і Колективні сили по підтриманню миру в СНД а 15 травня того ж року в Ташкенті — протоколи про статус Груп військових спостерігачів і Колективних сил по підтриманню миру в СНД, про тимчасовий порядок формування і використання Груп військових спостерігачів і Колективних сил в зонах конфліктів між державами СНД а також про комплектування, структуру, матеріально-технічне і фінансове забезпечення цих груп і сил. Із сукупності вищезазначених документів Україна підписала лише Угоду про групи військових спостерігачів і Колективні сили з підтримання миру в СНД із застереженням: «У кожному конкретному випадку рішення про участь України приймає Верховна Рада України» та 2 протоколи до неї. Така позиція України пояснюється тим, що, на її погляд, в межах ОБСЄ існують визнані європейською спільнотою концепція і процедури запобігання конфліктам, а також їх врегулювання. Відтак, не існує необхідності дублювати в межах СНД наявні міжнародні норми. Всі операції щодо підтримання миру в регіоні ОБСЄ, як вважає більшість українських політиків, мають здійснюватися під егідою або мандатом ООН/ОБСЄ при обов'язковому забезпеченні багатостороннього і неупередженого характеру здійснення таких операцій.

Не дивлячись на особливу позицію України, правове забезпечення миротворчості пострадянськими республіками (ініційоване у першу чергу Росією) продовжувало удосконалюватись: 24 вересня 1993 р. президентами більшості країн Співдружності була підписана Угода про Колективні сили по підтриманню миру, доповнена документами про статус об'єднаного командування ними і схему фінансування. 19 січня 1996 р. підсумком зустрічі вищого керівництва країн СНД стала Концепція запобігання і урегулювання Конфліктів на території СНД Положення про Колективні сили по підтриманню миру в СНД, а також Угода про направлення миротворчих сил СНД в Таджикистан. Приймаючи участь в урегулюванні таджицької кризи шляхом використання можливостей військових спостерігачів від України, починаючи з 1994 р., Київ не погодився на направлення українського миротворчого контингенту в Таджикистан. Така позиція України ґрунтується на положеннях Заяви Верховної Ради України, оприлюдненої під час ратифікації Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав. Відповідно до пункту 3 згаданої Заяви, Україна заперечує надання СНД статусу суб'єкта міжнародного права та перетворення її на регіональну міжнародну організацію. Україна не підписала Рішення Ради глав держав СНД щодо забезпечення міжнародного визнання СНД та його статутних органів від 23 грудня 1993 р., а також наступні рішення з цього питання. Відповідно, відсутність мандату ООН/ОБСЄ (саме таке бачення проблеми є принциповим моментом для української сторони) не дає права військово-політичним утворенням СНД планувати і реалізовувати миротворчість у відповідності із власними уподобаннями.

У березні 1997 р. Рада голів держав СНД прийняла рішення про створення Комітету Співдружності з конфліктних ситуацій, яке Україна визнала за доцільне підписати. Проте і в даному випадку визначилися відмінні позиції стосовно функцій Комітету. Російська Федерація вбачає у ньому спеціальний орган підготовки політико-правових рішень щодо миротворчої діяльності на теренах СНД а також засіб контактів із ОБСЄ та відповідними структурами ООН. Україна та деякі інші держави-члени СНД схильні надати діяльності Комітету лише науково-консультативний характер. При цьому Київ готовий у кожному конкретному випадку розглядати питання про участь українських військовослужбовців у формуванні миротворчих сил СНД, діяльність яких підкріплюватиметься мандатом ООН/ОБСЄ.

Новим явищем у зміцненні миротворчого потенціалу України стало створення миротворчого батальйону ГУУАМ. З 16 по 19 квітня 1999 р. за тренувальною програмою обслуговування і охорони нафтопроводів на полігоні Ялгуджа поблизу Тбілісі відбулись навчання, у яких взяли участь військовослужбовці Грузії і Азербайджану, а також взвод трубопровідних підрозділів Збройних Сил України. Автором встановлено, що у більшості випадків ГУУАМ розглядається політичними аналітиками різних держав як перспективне військово-політичне утворення, яке цілком здатне не тільки набути статусу повноправної регіональної міжнародної організації, але і надати миротворчим зусиллям на пострадянському просторі нових конструктивних імпульсів завдяки активному діалогу з легітимними міжнародними миротворчими центрами.

Розвиваючи останній висновок, додамо, що Україна як держава-засновниця ГУУАМ має помітні перспективи подальшого розгортання власних миротворчих зусиль і навіть може перебрати на себе більшість миротворчих функцій передусім у регіонах, що межують з Україною і у басейні Чорного моря. Аргументами на користь такого прогнозу є:

1. Досвід України у проведенні миротворчих операцій під егідою ООН, у восьми з яких протягом 1990-х років прийняли участь понад 10 тис. українських військовослужбовців.
2. Участь України у переговорному процесі в Придністров'ї, яке на сьогодні стало єдиним регіоном СНД, де зусилля миротворців призвели до припинення збройної фази конфлікту і початку переговорного процесу між Кишиновом і Тирасполем.
3. Участь України у регіональних інтеграційних процесах в економічній сфері. Вона є членом Організації чорноморського економічного співтовариства, прямим наслідком чого слід вважати відповідність довготривалим життєво важливим інтересам Української держави забезпечення безпеки і стабільності у чорноморському регіоні, припинення збройних конфліктів по периметру її кордонів.
4. Помітна міжнародна репутація України як незаангажованої держави, яка займає принципову позицію у наддержавних політичних інститутах і яка, починаючи з жовтня 1999 р., терміном на 2 роки більшістю голосів країн світової спільноти обрана непостійним членом Ради Безпеки ООН від регіону східно-європейських держав. Статус члена РБ відкриває перед Україною можливість генерування нових ініціатив щодо розробки моделі європейської безпеки XXI ст., яка може і повинна базуватися на взаємодії і розширенні партнерської співпраці всіх регіональних структур у галузі безпеки (ЄС, ЗЄС, РЄ, НАТО, СНД, ГУУАМ).

Прийняття Верховною Радою України 22 лютого 2000 р. Закону «Про порядок допуску і умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України» відкрило перед Києвом додаткові можливості впливати на перебіг миротворчих подій у Європі, оскільки даний документ заклав правову основу для ратифікації пакету документів Північноатлантичного альянсу і, відповідно, для використання одного з найбільших на континенті сухопутного Яворівського полігону (Львівська область) як міжнародного центру підготовки миротворчих сил для відпрацювання миротворчої тематики: «супроводу біженців», «супроводу гуманітарних вантажів», «проведення розмінування», «охорони важливих об'єктів», «охорони важливих посадових осіб». Зацікавлена позиція держав-членів НАТО стосовно використання полігону, посилення якої спостерігалося протягом другої половини 1990-х рр., дозволяє прогнозувати подальше удосконалення процесу експлуатації політичного потенціалу військової могутності України, безпосереднім виразом чого є поєднання Києвом явища миротворчості і явища тісної співпраці з військово-політичними структурами НАТО, причому не лише в регіонах проведення відповідних операцій, але і в межах українських державних кордонів.