Короткевич Євген

Інститут "Арабський світ"

1947 р.

ПРОТОФАЗА:

Довгий час Британська імперія керувала своїми колоніями за принципом “розділяй і володій”. Розподіли, спровоковані нею, стали глибокими провалами, які і зараз є джерелом конфліктів і суперечностей. Одна із британських колоній – Індія завжди являла собою складне утворення зі змішаним населенням. Найбільш проблемним був розподіл за релігійною ознакою – країна складалася з двох величезних громад – індуїської та мусульманської, між якими існувала вікова ворожнеча. Можна було побудувати країну на принципах віротерпимості. Саме до цього прагнув Ганді, який був проти розподілу країни. Але Великобританія вирішила інакше. Британську Індію вирішено було розділити на частини – на Індію з переважаючим індуїським населенням і на Пакістан і Бангладеш, де більшість складають мусульмани. 3  червня 1947 р. був оголошений так званий “план Маутбеттена”, який британський парламент затвердив у якості закону про незалежність Індії. Цю дату і можна розглядати як дату почанку пакістано-індійського конфлікту.

ФАЗА РОЗВИТКУ КОНФЛІКТУ:

15 серпня 1947р. на політичній карті світу з’явилися дві нових держави. Мусульмани були раді отримати влісну незалежну державу, але уряд новонародженої індійської держави не міг змиритися з тим, що значні північно-західні і північно-східні території вийшли з-під його контролю. Індуїські лідери не визнавали існування Пакістану. Проблеми почалися практично з першого дня існування незалежних держав. 15 серпня мільони мусульман та індусів піднялися з з віками обжитих місць, щоб встигнути потрапити у “свою” державу. Причому Пакістан, який  за площою набагато поступався Індії, змушений був прийняти на 1,7 млн. чол. Більше, ніж його багатий сусід. Нові суперечки виникли при розподілі майна Британської індійської армії. Головнокомандуючий Окінлен жалівся у Лондоні, що індійський уряд не бажає віддавати Пакістану його законну долю зброї (дійсно, до кінця 1947р. Карачі не отримав жодного патрона). Загальна маса готівки у Британській Індії складала 750 млн. рупій, однак як і у випадку зі зброєю, в Делі не поспішали ділитися з Карачі спадщиною колоніального минулого. Не дивлячись на всі намагання індійської сторони, економіка Пакістана не тільки не розвалилася, а й витримала девальвацію фунта стерлінгов у 1949р., яка болюче вдарила по індійській рупії.

Але головні суперечки між Індією та Пакістаном стосувалися не фінансових питань, а територіальних. У Британській Індії нараховувалося більше 600 дрібних і великих князівств. Формально після уходу ангдійців усі ці держави отримали незалежність, але насправді вони повинні були увійти до складу або Індії, або Пакістану. 15 серпня 1947р. дрібні князівства зробили свій вибір, виходячи із конфесійної належності більшості населення. Проблеми виникли з трьома великими утвореннями: Джамму і Кашміром, Джунагархом і Хайдарабадом. 80 відсотків жителів Джунагарха складали індуси, але керували князівством мусульмани. Звичайно, вони захотіли приєднатися до Пакістану, але генерал-губернатор лорд Луіс Маунтенбеттен порадив Карачі не приймати князівство. 12 вересня до Джунагараху були введені індійські війська, а проведений трохи пізніше плебісцит продемонстрував, що більшість населення князівства хоче жити у Індії. Таким же чином розвивалися події і в Хайдарабаді. Тут ісламська верхівка забажала отримати статус домініона, тобто зрівнятися у правах з Індією та Пакістаном, і навіть звернулася до Ради безпеки із проханням захистити територію від індійської загрози. Але 13 вересня, коли питання про Хайдарабад слухалося у ООН, індійські війська окупували князівство.

Ситуація з Джамму і Кашміром виявилася набагатоскладнішою. 78% населення князівства сповідували іслам, а у Кашмірській долині кількість мусульман досягала 94%. Тим не менш з 1819р. вся правляча верхівка складалася з індусів, які, звичайно, хотіли інкорпорувати князівство до складу Індії. Справа ускладнилася тим, що прем’єр-міністр Індії Джавахарлал Неру був виходцем з Кашміру.

ФАЗА КРИЗИ:

У червні 1947р. Маунтбеттен відвідав махараджу Кашміра і запропонував йому приєднатися або до Індії або до Пакістану. Слідом за ним князівство відвідав Ганді, який повернувшись до Делі, запевнив Неру, що Кашмір війде до складу індійської держави. Однак мусульмани були незгодні з такою перспективою. У провінції Пунч вони організували партизанські загони з ветеранів другої світової війни, які боролися з частинами індійської армії і потрапляли до Кашміру з Індії. А 22 жовтня з території Пакістану до кашміру вторглися племена пушту і дарі (2 тис. чол.). Через два дні вони захопили столицю князівства – місто Срінагар, і махараджа звернувся за допомогою до Делі. 27 жовтня він підписав договір про приєднання Джаму і Кашміра до Індії, і батальон сикхів вибив афганців з Срінагара, але до того часу пакісивнський уряд вже встиг оголосити північну частині князівчтва своєю територією, що отримала назву Азад (Вільний) Кашмір. Індійські війська спробували захопити Кашмір. Вони перетнули ріки Раві і Чинаб, витіснили пуштунів з Кашмірської долини, зайняли висоти пунч і війшли до прикордонного міста Музафарабад. Володіючи цим стратегічно важливим пунктом, індійська армія могла у будь-який момент вторгнутися до Пакістану. Передбачаючи потенційну небезпеку інтервенції, у травні 1948р. пакістанська армія перетнула кордон і зайняла усю північну частину Кашміру.

ФАЗА ВИРІШЕННЯ:

13 серпня 1948р. Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію, згідно до якої сторони повинні були припинити вогонь з 1 січня наступного року. 27 липня 1949р. Індія і Пакістан підписали угоду про лінію припинення вогню, і кашмір опинився поділеним на дві частини. Конфлікт був тимчасово призупинений.

ФАЗА ПРОЛОНГАЦІЇ:

Пакістан однак претендував на весь Кашмір, мотивуючи своє бажання політичними симпатіями мусульманської кашмірської більшості. Ісламабад вимагав надати народу Кашміра право самому вирішити свою долю на плебісциті. Індія, яка заздалегідь передбачала результати референдуму, категорично виступала проти нього, а також проти будь-якого міжнародного посередництва у рішенні кашмірського конфлікту.

Через два роки після підписання угоди про підписання угоди про припинення вогню, 15 липня 1951р., прем’єр-міністр Пакістану Лікат Алі Хан заявив,  що великі з’єднання індійських військ  вздовж кордону у провінціях Східний Пенджаб і Кашмір. Обмін телеграмами між Лікатом і Неру закінчився потоком взаємних звинувачень. Пакістан також стягнув свої війська до кордону, і тепер достатньо було найменшого інциденту, щоб між країнами знову виникла війна. Але загроза зникла так само, як і виникла. Закінчилось літо, і погодні умови не дозволили вести бойові дії. Крім того 16 жовтня прем’єр Алі Хан був убитий терористом під час мітингу у Равалпінді. У серпні того ж року, коли над країною ще існувала небезпека війни, уряд Пакістану звернувся до США з проханням про військову допомогу. Це стало поворотним моментом у зовнішній політиці Кашміру.

1965 р.

ФАЗА РОЗВИТКУ:

Качський ран став новим приводом для розв’язання конфлікту. Практично безплідна ділянка землі ще з минулого століття була об’єктом протиборства між британською провінцією Синг та князівством Кач. У 1947р. провінція Свінг відійшла до пакістану, а Кач увійшов до складу Індії. Однак північний участок пустелі, площою у 35000 квадратних миль, по якому пройшов кордон між двома державами так і залишився недемаркованим. Ще у 1955р. індійські війська 4 рази нападали на гарнізон пакістанських прикордонників, розташований у пустелі. Через 5 років сторони вперше сіли за стіл переговорів, але поділити Качський ран так і не змогли. З січня 1965р. Індія стала повідомляти, що пакистанські патрулі у індійську частину пустелі. Пакістан, в свою чергу, звинувачував Делі у організації провокацій на кордоні. 9 квітня 1965р. індійські прикордонники напали на пакістанську заставу. Утой же день частини армії Пакістану провели контратаку. 26 квітня армія Індії була приведена у повну бойову готовність і стягнута до кордону у напрямку пакістанського міста Лахор. Назустріч їй висунулися частини армії Пакістану. При посередництві Великобританії кровопролиття вдалося запобігти, і 30 червня  була підписана індо-пакістанська угода про припинення вогню. Через 4 роки, 4 липня 1969р., в Ісламабаді сторони підписали договір про демаркацію кордону у Качському рані. 350 квадратних миль території відійшли до Пакістану, решту отримала Індія. Всі ці події стали лише передумовою для розгорання справжньої війни.

У 1963р. офіційний Делі оголосив Північний Кашмір територією Індії. Це викликало хвилю непогодження у мусульман і спровокувало міжетнічні сутечки. На початку січня 1964р. тільки за декілька днів 200 тис. біженців-мусульман перебралися із Західної Бенгалії до Східного Пакістану. Не менша кількість індусів втікали у зворотньому напрямі. Протягом першої половини наступного року Індія регулярно засилала на територію Азад Кашміра групи боєвиків, які систематично тероризували мирне населення. У відповідь на цей підрозділ армії Пакістану проникали до південного Кашміру і робили те саме. Делі звинуватив Карачі у тому, що на території Індії діє спеціальний підрозділ пакистанської армії під кодовою назвою “Гібралтар”. Але Пакістан стверджував, що у південному Кашмірі є лише ветерани війни 1947-1949р.р., що прийшли на допомогу своїм браттям по вірі.

ФАЗА КРИЗИ:

17 травня батальон індійської армії перетнув  лінію препинення вогню у Кашмірі і з боєм захопив декілька пакістанських застав. Метою цієї операції було забеспечення безпеки шосе Срінагар-Лех, яке проходило біля самого кордону Азад Кашміра. Це було перше відкрите порушення угод 1949р. щодо Кашміру. Правда під впливом США та ООН 30 червня Індія була вимушена вивести свої війська з Кашміру. Але вже 5 серпня частини армії Азад Кашмір під командуванням пакістанських радників перетнули лінію припинення вогню і, об’єднавшись з партизанами, почали операції проти індійських військ. Одночасно радіостанція “Голос Кашміра”, що діяла у Пакістані, закликала жителів Південного Кашміру до боротьби з індійським імперіалізмом і проголосила про створення Національного уряду народа Джаму і Кашміру. Через 10 днів великі сили індійської армії, розбив супротивника, знову перетнули розподільчу лінію і стали просуватися у бік столиці Азад Кашміра Музаффарабад, зупинившись біля висот Пунча. 23 серпня вони обстріляли село Аван Шаріх, що було розташоване на пакістанській території, вбивши 20 чол. і поранив більше 30. Це був виклик у відповідь, який Пакістан відразу ж прийняв. 1 вересня пакістанські частини війшли до південного Кашміру і захопили декілька стратегічно важливих пунктів недалеко від розподільчої лінії. Через 2 дні вони взяли під контрольшосе, що з’єднувало Пунч з Срінагаром, фактично перерізав комунікації індійських військ у Азад Кашмірі. Але 6 вересня індійське командування без проголошення війни увійшло на територію Західного Пакістану. Війська трьома колонами стали просуватися у напрямку міста Лахор. Через декілька днів армія Індії вирушила у другий великий наступ на цей раз на місто Сіал-кот. Невідомо, чим би все це закінчилося, якби не надзвичайно сильний дипломатичний пресінг, що змусив Делі припинити війну.

ФАЗА ВИРІШЕННЯ:

Навіть Радянський Союз, що традиційно підтримував Індію, був невдоволений цією військовою авантюрою. За проханням О.Косигіна президент Насер особисто прилетів до Делі і критикував індійський уряд за порушення угоди про припинення вогню. Керівник Ген. Штабу генерал Чаудхурі намагався пояснити, що рейд на територію Пакістану був проведений для того , щоб перекрити шляхи, якими до Азад Кашміру потрапляла зброя. Але його аргументи нікого не переконали. Ступінь невдоволення Радянського Союзу був таким високим, що ще 20 серпня СРСР надав Пакістану цільовий кредит на закупку обладнання для аеродромів у розмірі 15 млн. рупій.

Радянський уряд був зацікавлений у швидкому завершенні війни. У Москві побоювалися, що Китай, який у 1962р. сам воював з Індією через Кашмір, може вступити у війну на боці Пакістану. Якщо б таке сталося, США відразу ж виступили на боці Індії. Тоді вплив РС у регіоні був би серьозно підірваний.

17 вересня Косигін запросив обидві сторони зустрітися у Ташкенті і вирішити конфлікт мирним шляхом. 4 січня 1969р. у столиці Узбекістану розпочалися індо-пакістанські переговори. Після довгих спорів 10 січня було вирішено розвести війська по різні боки лінії препинення вогню 1949р. і відновити статус-кво. Однак сторони, переповнені ненавистю один до одного, були готові боротися і далі. Індійські генерали заявляли, що, якщо б у них був ще тиждень, вони вже були б у Ісламабаді. А їх пакистанські колеги стверджували, що, якщо б вони мали ще тиждень, то блокували б індусів у Південному Кашмірі і здійснили б танковий напад на Делі.

2. Арабо-ізраїльський конфлікт

ПРОТОФАЗА КОНФЛІКТУ:

З 1916р території Палестини знаходяться під протекторатом Англії. „Декларація Бальфура” в якій керівник МЗС завірив представників сіоністів, що їм буде надаватися допомога у забезпеченні їх інтересів. Напруга –перший етап конфлікту :збільшення кількості єврейських поселенців призводить до спалахування очагів насильства, а також виникнення реакційних сил з боку євреїв.

ФАЗА РОЗВИТКУ КОНФЛІКТУ:

Створення держави Ізраїль 14 травня 1948 призводить до військових сутичок між арабами та євреями. Війна ,що розпочалася в день створення Ізраїлю між Єгиптом, Сирією і Іраном з одного боку та Ізраїлем з іншого привела перемоги останньої та включення значної території Палестини Ізраїлем – призводять до етапу підвищення конфлікту.

ФАЗА КРИЗИ:

Шестиденна війна , що розпочалась 5 червня 1967р. Результатом стала анексія Ізраїлем територій сектору Газу та Синайського півострова в Єгипту, Голанських висот у Сирії, Східного Єрусалиму та Західного Берега. Результат – подвоєння площі Ізраїлю. Явилася фазою зниження протидії.

ФАЗА РОЗВИТКУ КОНФЛІКТУ:

Прихід до влади у 1977 році правих сил під керівництвом   почали активно проводити політику ізраїльських поселень на палестинській території, цю діяльність очолював Аріель Шаром, який до 1981р очолював комісію з питань поселень.

СУЧАСНИЙ СТАН:

1. Інтифада – довготривала фаза кризи

Масове повстання – інтифада проти ізраїльської окупації почалося в газі у 1987р, воно швидко поширилося на Західний Берег. Протести прийняли форму бойкоту ізраїльських товарів, будування барикад. В зіткненнях, які продовжувалися до 1993р загинуло біля тисячі чоловік. Вплив інтифади виявився більш суттєвим ніж очікувалося. У зв’язку із неможливістю вирішення проблеми інтифади Іцхак Рабин запропонував провести на окупованих територіях вибори – початок фази вирішення конфлікту.

2. Продовження фази вирішення конфлікту.

За наслідками переговорів в Осло між ПМ Ізраїлю Іцхаком Рабином і Ясіром Арафатом було підписано „Декларацію принципів” , втілення якої у життя було розпочате у травні 1994р.. Дана декларація передбачала вивід протягом 5 років ізраїльських військ, створення у цей термін Палестинської держави ,вирішення питань статусу Єрусалиму , єврейських поселень, та долі палестинських біженців. Арафата обрано головою автономії у 1996р..

3. Фаза розвитку конфлікту:

Палестинське самоуправління характеризувалося певними ускладненнями – терактами з боку арабів та застосуванням масових арештів ізраїльтянами. Вбивство Іцхака Рабина призводить до приходу до влади Беньяміна Нетаньяху та відновлення політики ізраїльських поселень на окупованих територіях. Підписані у 1997  документи не знаходять практичного втілення – фаза пролонгації.

4. Фаза кризи:

Пов’язана з приходом Аріеля Шарона, першими кроками якого на посту ПМ стали відновлення політики точеного знищення, авіа нападів та вторгнення в райони, що знаходяться під палестинським контролем. Реакція палестинців – вбивство в жовтні 2001р міністра туризму Ізраїлю Рехавема Зееві призвела до ескалації конфлікту, яка характеризується збільшенням кількості терактів. В березні 2002р. Вилилося у повномасштабні воєнну операцію по захопленню міст Рамалла, Ель-біра та деяких інших території.